Люди по той бік екрану

Эта страница была создана программно, чтобы прочитать статью в исходном месте, вы можете перейти по ссылке ниже:
https://nv.ua/ukr/opinion/distanciyne-navchannya-kultura-shcho-pokazav-nam-virtualniy-svit-ostanni-novini-50143756.html
и если вы хотите удалить эту статью с нашего сайта, пожалуйста, свяжитесь с нами


Культура — це також про «сьогодні», про наше сьогодні. Вічне «сьогодні», в якому ми опинилися в часи пандемії

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2020—2021 «Культура в режимі очікування». Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

У мене погана пам’ять на обличчя. А нещодавно я зловила себе на думці, що не маю жодного уявлення, як виглядають люди, з якими я спілкуюся чи не найбільше (поза родиною та близьким колом друзів) — мої студенти. В пам’яті спливають лише декілька облич та імен, а решта — це чорні квадрати. Нічого дивного — скоро виповниться рік з того моменту, як викладання в Академії перемістилося у додаток Zoom.

Як і всі, я навчилася спілкуватися в Zoom та Teams, укладати списки літератури так, щоби головні джерела можна було знайти онлайн, проводити тестові опитування у google-формах, виставляти оцінки в excel-таблицях та читати студентські есеї в google-доках.

Але я не пам’ятаю їхніх облич. Велика кількість студентів не вмикають камеру під час лекцій (а деякі навіть під час семінарських занять). Навіть якби вони її вмикали (на чому я абсолютно не наполягаю), кілька десятків облич на екрані одного монітора важко запам’ятати. Та й вимагати від них візуальної присутності у нинішніх умовах, коли лекцію в Zoom можна записати та запостити у відповідну Фейсбук-групу, не має великого сенсу.

Дистанційне навчання — це доволі гнучка, еластична модель, і вона має немало переваг. Вона економить час та зусилля. Не потрібно думати про одяг та мейкап, витрачати час на дорогу, запізнюватися через каву до занять, або каву поміж ними, відволікатися на зустрічі, випадкові чи заплановані. Не потрібно хвилюватися через те, що запізнюєшся, а потім вловлювати роздратовані сигнали з останніх парт, що зазіхаєш на святе, якщо затримуєш студентів під час перерви.

У віртуальному світі ти вже не маєш жодних причин спізнюватися та жодної причини когось затримувати: zoom-сесія триває рівно сорок хвилин. Вона вимикається автоматично — і з часом ти звикаєш звертати увагу на час, щоби встигнути сказати останнє речення до того, як програма викине тебе з режиму конференції.

Чи це погіршило якість освіти? Можливо, негативний вплив є значно меншим, аніж здавалося на початку. Зрештою, такий формат не сильно впливає на зміст лекцій, і попри поодинокі технічні проблеми, загалом вдається викласти основні теми, факти та ідеї, записати відео та відправити його в безкінечний віртуальний простір.

Але я викладаю гуманітарні дисципліни, а не вищу математику. Тому можливість спонтанного діалогу чи короткого обміну репліками під час лекції завжди була чимось дуже органічним. З моменту переходу в онлайн-спроби звернутися до аудиторії, поставити риторичне запитання, або пожартувати неуникно приводили до фіаско: там, де мали бути репліки, відгуки чи просто сміх у відповідь, в ефір проривалися лише шиплячі мікрофони, камери, які раптово вмикалися чи вимикалися, та розрізнені голоси, які невідомо кому належать.

Культурний процес триває, хоча б у віртуальному варіанті

Але найгіршою була тиша. Декілька секунд могильної тиші після твого питання або жарту — і ти залишаєш марні спроби перебити свій монолог ілюзією присутності інших. Ти стоїчно продовжуєш свій монолог з мовчазної згоди чорних квадратів.

Чи є за цими квадратами люди? Цілком можливо. Ймовірно навіть, що вони уважно слухають, і подумки навіть з тобою погоджуються, або, навпаки, опонують. Важко сказати. До того ж, я не пам’ятаю їхніх облич.

Дуже ймовірно, коли (та якщо) ми зустрінемося у постковідному світі, ми навіть не привітаємося.

***

Я думаю, що щось подібне відбувається й загалом в культурі. У багатьох з нас упродовж року виникало враження, що культуру «поставили на паузу». Закрилися театри та галереї, музеї та креативні простори, скасували дискусії та презентації, не відбувся Книжковий Арсенал та Львівський форум, відклали до кращих часів зустрічі, дебати та концерти.

Водночас, у якомусь смислі, ми всі розуміємо, що культуру неможливо «поставити на паузу». Попри усі карантини та локдауни письменники продовжують писати книжки, критики — рецензії. Не має жодних передумов для того, щоби художники перестали створювати мистецькі об’єкти, а музиканти — писати музику. Навіть кіно, ймовірно, якось знімають.

Ми знайшли нові шляхи комунікації, провідні опери чи музеї світу запровадили віртуальні візити, оперні співаки виконують арії на балконах, а онлайн книгарні продовжують продавати книжки з доставкою до найближчого відділення Нової Пошти. Презентації, дискусії та навіть кінофестивалі перейшли в онлайн, у категорію фейсбук-івентів, зустрічей в Zoom та нарад Teams.

Культурний процес триває, хоча б у віртуальному варіанті.

Очевидно, значно менше стало того, що ми називаємо «присутністю» — цього ефемерного, але важливого обміну поміж людьми. Того, що не потрапляє у наше прагматичне, фронтальне бачення, але становить велику частку наших спостережень, обмінів та емоцій. Світ у ЗD, з його гострими кутами, напівтонами, інтонаціями та паузами, зменшився до розмірів монітора. Попри усі можливості віртуального світу, ми таки перестаємо бачити людей, і дедалі частіше сприймаємо їх профілі у соцмережах чи чорні квадрати у додатках для спілкування. Як сукупність літер та асоційованих з ними картинок або цифр. Ми забуваємо їхні обличчя.

До того, як увесь світ накрила пандемія, ще можна було уявляти культуру як величезну бібліотеку. Як підбірку треків для перегляду чи прослуховування. Як відеозаписи театральних постановок. Можна було уявляти, неначе «десь там» існує величезне сховище усього культурного спадку, який є доступним для нас у будь-який момент, і який безкінечно поповнюється.

До того, як світ накрила пандемія, ще можна було думати, що історія культури є нічим іншим, як боротьбою за місце у цьому віртуальному пантеоні. Адже історія культури, як нас переконував Гарольд Блум, є боротьбою за перемогу над часом. Кожен творець прагне залишитися жити (у каноні, чи то в пам’яті наступних поколінь) після того, як його фізичне життя завершиться, а його епоха піде у небуття. В старі часи культура була нічим іншим, як боротьбою смертних за безсмертя. Саме за право безсмертя ведуть свою боротьбу творці, у символічному батьковбивстві долаючи своїх забронзовілих попередників.

Але сьогодні ми чітко розуміємо, що це не так. Точніше, не лише так. Культура — це не лише віртуальне вмістилище імен, сенсів, образів та ідей, які перемогли свій час і залишилися затребуваними нащадками. Культура — це не лише пантеон переможців над часом.

Культура — це також про «сьогодні», про наше сьогодні. Вічне «сьогодні», в якому ми опинилися в часи пандемії. Те «сьогодні», в якому неможливо планувати на завтра, в якому один день схожий на інший, а інколи здається, що увесь світ зупинився в одноманітних досвідах. І якщо віртуальний тур у Віденську оперу означає ще декілька годин перед монітором після робочого дня в компанії цього монітора, то ми нерідко віддаємо перевагу можливості вийти на вулицю та побачити живих людей.

І тоді ми згадали, що культура не може існувати «десь там», в ідеальній віртуальній бібліотеці, у віртуальному сховищі. Вона може існувати лише в нашому досвіді, в наших головах та в наших серцях. Нам недостатньо знати про її віртуальне десь у правильному та тимчасово недоступному для нас місці. Вона має бути категорією нашого життя і предметом нашого переживання.

І тут має рацію польський феноменолог Роман Інгарден, який, у філософській суперечці зі своїм вчителем Едмундом Гуссерлем доводив, що культура та мистецтво мають не фізичний, і не віртуальний, а саме інтенційний спосіб існування. Інтенційний у смислі «спрямований», «звернений на». Інтенційні об’єкти відрізняються від об’єктів ідеальних (наприклад, ідей чи категорій, незмінних в часі), і тим більше відрізняються вони від об’єктів фізичних, які, як відомо виникають, старіють, зникають тощо. Інтенційний об’єкт є витвором людської свідомості, і є зверненням до іншої свідомості. Він не зникає із зникненням матеріального носія (саме тому немає жодного смислу знищувати книжки, адже «рукописи не горять»). Інтенційний об’єкт потребує, але не є тотожнім своєму його матеріальному носієві. Книга є не лише сукупністю надрукованих слів на папері, ані поверхнею картини, ані рухами тіла у театральній постановці, ані гігабайтами відеоматеріалу.

Але головний інсайт Романа Інгардена навіть не в складних онтологічних розмислах про природу інтенційного буття. А в тому, що інтенційний об’єкт не може існувати повноцінно, якщо немає того, хто його сприймає. Немає читача, глядача, свідка, того, хто проживає запропонований автором досвід. Саме на перетині двох свідомостей — авторської та аудиторії, і народжується культура. Саме тому бібліотека — це ще не культура, адже бібліотека, в якій немає читачів, є кладовищем.

А головна подія в літературі — це не коли автор поставив крапку та відправив рукопис у видавництво, а коли примірник його книги відкрила інша людина, і прочитала його до кінця. А критик написав рецензію, а на презентацію прийшли люди і відбулася розмова. І був обміни репліками, риторичні питання та жарти, в не лише шиплячі мікрофони та розрізнені голоси, які невідомо кому належать.

Ця взаємодія і є основою життя культури. Культура — це зв’язок, міст, діалог. Діалог, а не монолог з чорними квадратами.

Саме в цьому сенсі культура сьогодні перебуває «в режимі очікування». Попри усі наші успіхи в опануванні нових каналів комунікації, ми усе ще очікуємо зустрічі в офлайні, щоби вивести у ЗD світ пласке зображення з екрану монітора.

Але водночас ми розуміємо, що це спрямоване на майбутнє очікування містить велику частку ностальгії. Ностальгії за світом, який, дуже ймовірно, цілком вже ніколи не повернеться.

***

Що буде потім?

«Les jours s’en vont, je demeure». «Минають дні, а я ще є». Автору цих рядків було тридцять вісім, коли його життя забрала пандемія іспанського грипу у 1918-му році. Та страшна епідемія вбивала молодих, а за кількістю жертв вона усе ще в десятки разів перевищує нинішню.

Його звали Гійом Аполлінер, і разом з ним «іспанка» забрала життя і інших відомих людей: Еґона Шіле, Едмона Ростана, Макса Вебера, Отто Вагнера.

Аполлінер вижив після важкого поранення в голову на війні у 1916-му та операції, яка супроводжувалася трепанацією черепа. За останні роки життя він встиг одружитися, а також отримати французьке громадянство. Громадянином країни, літературним класиком якої він став, та у війську якої він воював, він встиг побути усього півтора року.

А в одному з його відомих віршів, «Під мостом Мірабо» (зі збірки «Алкоголі»), він фіксує почуття, знайоме багатьом з нас: плинність часу та незмінність нашого «я»: «минають дні, а я ще є».

Аполлінеру найбільше йшлося про минущість кохання, про потік життя, який наче Сена тече під нашими ногами. Але це також історія про теперішнє, поміж минулим та майбутнім — вічне теперішнє, в якому ми усі раптом опинилися. Коли я розповідаю це «чорним квадратам», які зручно розмістилися на екрані мого монітора, мені здається, що ця історія набуває нових смислів.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ


Эта страница была создана программно, чтобы прочитать статью в исходном месте, вы можете перейти по ссылке ниже:
https://nv.ua/ukr/opinion/distanciyne-navchannya-kultura-shcho-pokazav-nam-virtualniy-svit-ostanni-novini-50143756.html
и если вы хотите удалить эту статью с нашего сайта, пожалуйста, свяжитесь с нами